Поїзд востаннє смикнувся і встав.

У розкрите вікно – вагон, слава богу, старенький, без цих модних, вічно непрацюючих хитрувань – миттю увірвався особливий, вокзальний гомін: всі запитували і відповідали разом, брязкали візки носильників, з усіх боків гугняво гуркотіли репродуктори і чулися свистки, супроводжувані обтяжливо-розкотистим шипеньем, точно казна хто, величезний, але невидимий, ображено зітхав.

Він не любив цю суєту, традиційно пов’язану з висадкою-посадкою.

Йому так часто доводилося їздити по країні (без екстреної потреби він літаками волів не користуватися), та й за її межами, що давно вже втратилася то захоплено-піднесений почуття, яке відчуває майже кожен, коли поїзд робить зупинку і треба нарешті виходити.

Смішно, подумав він, я і тепер сприймаю свій приїзд, як ніби у мене – проста ділове відрядження. Але ж ні ж, ні, – відпустка!

Місце від столиці в деякому роді віддалене, а в розкладі зазначено, що поїзду стояти тут казна-скільки – цілих двадцять п’ять хвилин.

Неписаний закон: чим далі від центру – тим довше зупинки.

Може, так і треба, щоб хоч цим компенсувати синдром глибинки.

Втім, не настільки вже глибинка: все-таки – районний центр. Але – не ближній.

І таким пребуде назавжди.

Він встав і зірвав з полиці туго запакований баул значних розмірів.

Потім одягнув піджак, поправив краватку і, засунувши до упору двері, на кілька секунд застиг перед купейним тьмяним дзеркалом.

Щоб побачити себе гарненько, йому довелося навіть трохи підігнути коліна: нічого не поробиш, метр дев’яносто сім – не дуже в наші дні зручний зростання, життя в основному налагоджена для більш, так скажемо, усереднених. Слава богу, зайва вага поки не обтяжував, хоча б це.

Спати в поїздах, звичайно, було далеко не просто. Але на літаках він себе і зовсім відчував паршиво.

Та до того ж не в будь-яку точку є авіарейси! А в глибинку добиратися якось треба.

На нього з дзеркала глянуло заспане, похмуре, з глибокими зморшками на лобі, землисто-бліде обличчя, хоча й зберегло риси незнищенною моложавості, яка буває властива досить багатьом мешканцям столиці в енному поколінні, – обличчя молодика до старості: з таким часом і хочеш виглядати солідно, а – не виходить.

Тому, напевно, для більшої важливості, він і відростив собі бороду досить пишну, в кучерявих завитках, з неблагородними – то там, то тут сивими острівцями. Втім, у нього все в роду по чоловічій лінії сивіли дуже рано, зате жили довго, ось що цікаво.

А оскільки був він від народження брюнет, то ці сріблясті пучки смотрелись натуральними лисинами, чому вся борода мала вигляд цілком Клочковатость і недоглянутий.

Як, між іншим, і густа шевелюра – теж з пасмами сивого волосся.

Його це, зрозуміло, пригнічувало, бо бороду свою він щиро любив і, всупереч поверхневому враженню, скрізь і постійно, як міг, пестив. І розлучитися з таким багатством попросту не смів: аж надто довго, цілих двадцять років, він ховав у бороду своє обличчя – з тих самих пір, як вступив до Московського університету. І патли, малість подувядшіе з роками, дуже рідко віддавав у владу цірюлен – ці заклади він ненавидів з дитинства.

"Так-то, Михайло Вікторович, друже мій Невський, – поддразніть він сам себе, скептично втупившись у дзеркало, – вам тридцять і вісім рочків, а ви все – як хлопчисько. Бородатий і патлатий. І таким вас в труну покладуть. Краса! Хоча. не гріх би й підкоротити. Людей лякати – навіщо?"

Він задумливо, звичним жестом, як краб колишній, прихопив бороду вказівним і великим пальцями, трохи потримав її, відтягуючи вниз, і слідом за тим легенько похитав головою. Потім дістав з кишені піджака гребінець і ретельно все зачесав, а бороду потім ще пом’яв в долонях і, ласкаючі, пригладив.

Все одно своїм сьогоднішнім виглядом він залишився незадоволений.

"Може бути, ось це невдоволення – і є виразний симптом того, що скоро вже сорок, ну, а після сорока я понемножечку почну старіти?" несподівано, але якось дуже мляво поскаржився він про себе.

– Ех, галстучек у вас шикарний. Артистичний! Мда. У санаторій, стало бути? – Приятельському й діловито підморгнув йому сусід, неначе на прощання уточнюючи двадцять разів обговорені за попередній вечір.

– Ось-ось, в санаторій. Саме! У "Зелений світанок". Бо-Ольша кузня здоров’я.

Сусід важливо покивав:

– Це вже точно, справа – зазавжди корисне. Здоров’я треба зберігати. Там, в санаторіях, бідові. Публіка, медсестри. Те, се. Я теж – якось раз. Так. Санаторій. А мені – далі. Напрямки додому. Я говорив?

– Та невже. – Не бажаючи ображати сусіда, подивувався Невський. – Ви дивитеся. Ну, щасливо залишатися! Радий був познайомитися.

– А це вже – взаємно. Відпочивайте!

Повісивши за довгі лямки баул через плече, він вийшов з купе, минув коридор, попрощався в тамбурі з провідником і не поспішаючи спустився на платформу – дуже низьку, як водиться на всіх такого роду станціях.

Він абсолютно замотався на роботі, і, коли прийшла пора думати про відпочинок, виявилося, що путівок немає. Ні в Прибалтику, ні в Крим, ні на Кавказ.


Втім, усілякі модні і шумно-людні курорти він не так щоб і любив. І тому, ледь раптом замаячила путівка в цей санаторій (просто Шалая путівка, адже своє відмінне здоров’я він покуда і не думав поправляти!), Він відразу вхопився за таку пропозицію, резонно поклавши, що "від добра добра не шукають".

Він любив літо – найкраща пора року, про що переконано всім і повідомляв.

І якщо літо проходило в місті, в безглуздій поспіху, в суєті, в якійсь дріб’язкової, що не дозволяє вільно продихнути роботі, він вважав, що рік втрачено до кінця. А в житті цих років не такі вже й багато, ось у чому справа.

Було свіже ясний ранок.

День, як видно, мав бути покойно-спекотний, що не млосно-ледачий.

Над розігрівати асфальтом вже починав ледь помітно коливатися повітря.

Десь, трясучи ланцюгом, самотньо і надсадно гавкав сиплий пес.

Невський перетнув перон, покритий тріщинами і пророслими в них кущиками чахлою травички, і, в числі небагатьох новоприбулих, через ворота з іржавими вигадливими стулками чинно вибрався на привокзальну площу наполовину асфальтований, а наполовину мощений бруківкою п’ятачок, з усіх боків обрамлений одноповерховими складами, запльованого виду магазинами і якимись дрібними конторами.

Судячи з непоказним деревцям, які боязко виглядали з-за міцних заборів і приземкуватих будівель, можна було безпомилково визначити, що і весь місто таке, як ця вокзальна площа, – досить курний, не надто зелений, розрісся традиційно вшир.

Зліва, біля воріт, стояв автобус – невеликий, доглянутий, якими зазвичай комплектуються автогосподарства поважаючих себе будинків відпочинку, турбаз і санаторіїв.

Він вліз в автобус останнім.

– Гей-гей! Ну, куди. – Строго запитав зі свого місця водій.

– У "Зелений світанок". У мене – путівка. Ви ще когось чекаєте?

– Ми ще кого-небудь чекаємо? – Запитав водій у всього автобуса.

Пасажири разом заворушилися і голосно заглядали, дружно обговорюючи це каверзне питання, але толком нічого повідомити не змогли.

– Значить, нікого, – задоволено сказав водій. – Тоді – вперед!

Він врубав швидкість, дав газ, автобус хвацько обігнув площу і в клубах пилу викотився на нешироку вулицю, що вела до околиці.

Незабаром місто залишилося позаду, а вперед тікала колдобістая гравийка, дихаючи рясним врожаєм, простягалися горбисті поля, виднілися різнокольорові дахи далеких будинків, і майже на самому обрії, потроху товщаючи, замаячила довга синьо-сіра смужка – ліс.

Або читайте оригiнал here.

Цікаве відео для вас:


З цим читають

Share →

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

one × 4 =